Сегодня в смт Краснопілля 29.03.2024

"Одного чоловіка стривожила твоя "Балада про ноги". Хоче пошити черевики"

Жінки тікали з дому, щоб поспівати
Я в батьків народилася за дев'ять років після весілля. Мене балували. Бабуся напікала млинців і накривала рушником, щоб були теплі, коли проснуся.
Батько грав на скрипці, балалайці, гітарі й контрабасі. Як і його четверо братів. Їхній колектив запрошували на весілля, інші забави. Тато розповідав: "Нас музика врятувала в голодовку. Хтось таки й запрошував. Хлібину чи пару кілограмів борошна приносили додому".
Коли у Скалі-Подільській відкрили музичну школу, батько мене туди привів. Вісім років їздила. Скрипку під руку й через ліс ішла на автобусну зупинку кілометра півтора. А ввечері з батьком у клуб, де він грав і співав. Не уявляла, що можна чимось іншим займатися, крім музики.

На останньому курсі Київського інституту культури вийшла заміж за однокласника Валерія Фаліона. Всі мої подружки вже були заміжні. А він ходив за мною ще зі школи.
Переїхали в Латвію чоловік служив мічманом на кораблі. Коли 1991 року армію почали розформовувати, нас вигнали. Ми повернулись у П'ятничани. Чоловік перевівся у військову частину, а я пішла працювати вчителькою музики. То був період виживання.
Їздила з торбами в Москву. На заводі брала сир і сметану. На базарі купляла бика й вела 14 кілометрів додому. Наймала різника. М'ясо обгортала в марлю й пакувала в сумки. Чоловік їх не міг підняти. У Москву їхала поїздом. Ночувала на базарі. Зранку все продавала, скуплялася й верталася додому. Бувало, в дорозі ковбаса псувалася, щось крали, а щось забирала міліція.
У сільському клубі створила аматорський театр "Бабине літо". Ставили музичні спектаклі. За рік колективу дали звання народного. У Скалі-Подільській із вчителів організувала естрадно-фольклорний гурт "Забава". У ньому було триголосся. На репетиції їздила три-п'ять разів на тиждень. Як у дитинстві, лісом ішла півтора кілометра. Ночувала в батьків, а вранці поверталась у Скалу-Подільську. Деякі жінки на репетиції тікали з дому. Бо чоловіки не пускали. Взували чоботи, брали палицю, щоб захищатися від собак.
Коли нас запросили на "Україна має талант", я об'єднала два колективи. І повезла до Києва. Назва гурту перше, що прийшло в голову. "Лісапетний батальйон" римувався із "Фаліон" і "Їдемо вигравати мільйон".
З моїм нинішнім чоловіком познайомився син Віктор. Перед концертом у Дніпрі він продавав сувеніри й диски "Лісапетного батальйону". Підійшов чоловік із букетом у сто троянд. Щось купив. Вони розговорилися. Сергій Миколайович дав моєму синові гроші і сказав, щоб той купував мені такі букети після кожного виступу. Віктор вручав квіти наприкінці концерту: "У Наталії Іванівни є шанувальник". Це був їхній секрет.
Згодом син сказав: "Мамо, одного чоловіка стривожила твоя "Балада про ноги". Він хоче пошити тобі черевики". Погодилася. Завжди мала проблеми із взуттям, бо ношу 42-й розмір. Якщо десь знаходила свій, брала по п'ять-шість пар. Тож обмалювала ногу, зняла мірки й передала через сина. Згодом Сергій Миколайович подзвонив: "Я зробив макет взуття, хочу приміряти". Він приїхав у Вінницю. Ми попили кави. За якийсь час привіз червоні туфлі-лодочки. Зізнався, що я йому подобаюся.
Через тиждень помер мій чоловік. Хворів на цукровий діабет. Бували запої по два-три тижні, а потім лежав у лікарні. Нікого не могла запросити в гості, бо все закінчувалося п'янкою і скандалом.
Тепер репетиції проходять у мене дома. Сергій Миколайович готує шашлики й різні делікатеси. Ми два з половиною роки разом. Він розв'язав мені руки, не переймаюся побутом. І електрику полагодить, і полицю приб'є. Раніше все робила сама.
Переживала, як він після міста житиме в селі. А йому подобається. На всі виступи їздить зі мною. Після концерту масажує ноги, дбає про суп і гарячу каву. Ще сплю, а він уже готує сніданок. Почуваюся захищеною. Донедавна в мене не було манікюру. Сергій Миколайович сказав: "На тебе дивиться весь світ". Хоч манікюр трохи заважає, коли порпаюся на городі.
Мали концерт на сході України. Їхали 300400 кілометрів. У якомусь селі біля хати в саду побачили могилу з хрестом. Син Віктор тоді сказав: "Хочу, щоб і мене в саду похоронили. Посадили дерево". Всі посміялися, а я накричала: "Що ти таке плетеш?" Він раптово помер 29 жовтня 2018 року. Зупинилося серце. Я написала пісню "Горе обпалило мої крила". Але два роки не могла співати.
Вітю поховали на сільському кладовищі. А навесні сниться: "Мамо, ти не виконала мого бажання. Не похоронила мене в саду". І я проснулася. Прийшла на кладовище. А на могилі проріс горіх. Викопала його й посадила в кінці городу.
Райдер у нашого колективу простий. Мають бути чай, кава, вершки, фрукти і якісь бутерброди. Якщо хтось із дівчат підхрипує, то ще пляшка коньяку. Нам його вистачає на кілька днів.
Буває, за концерт отримуємо 1,5 тисячі доларів. Треба гонорари платити, купувати мікрофони, костюми. Одна сорочка коштує 7 тисяч гривень. Але можемо виступати й "за пиріжки". Таких концертів багато.
Учасниці нашого колективу живуть сільським життям. Ні в кого немає вокальної освіти.
Я серед зірок шоу-бізнесу біла ворона, звичайна сільська молодиця. Бог дав мені трохи таланту. Я правильно його використала.

По материалам: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_odnogo-cholovika-strivozhila-tvoya-balada-pro-nogi-hoche-poshiti-chereviki/1026609

Смотрите также